Пекучого літа в старому саду
Жоржина прекрасна цвіла,
До неба тягнулась, просила дощу,
Щоб той її полива.
Очам миліший не подих жоржини,
А гарні поля із троянд.
Але, поливаючи їх щосили,
Залив з головою смарагд.
Розкаявшись, дощ квітку згадав,
Полинув до неї, як птах.
Але справжню красу не застав -
Залишилась мрією в снах.
Одвічна система
Відкрита дилема,
Що тягне за обрій, у темну блакить
Захоплює очі вільна лелека,
Синиця закута у серці тремтить.
© Olga Kozhokar
