Себе забувши в вічних буднях
Вночі вбивав живі книжки.
Цілюща совість тут відсутня-
Немає трепету душі.
А розум все мовчав зрадно і душа німа,
Поки з небес не зринула вона.
Вона, закохана в життя,
Усіми фібрами душі сяга його,
Була цвітінням сонця та щебетом пташок.
Вона - закохана в життя.
Не линули повчання старих зразків
З її душі, свободної, як птах.
Забрала насолоду до звичних сірих днів
І річкою пустилась по світах.
© Olga Kozhokar
